Збираємо допомогу для родини Ткаченко.
Пряма мова:
“Мене звати Ірина Ткаченко, до 24 лютого я була безтурботною, веселою і мала безліч планів на майбутнє… У мене був красивий і просторий будинок в якому я проживала зі своєю родиною: мамою, батьком, чоловіком та сином. Я мала улюблену роботу в Ліцеї №1 де викладала історію, а чоловік свій бізнес з продажу граніту, який будував роками. Син навчався у 5-му класі, мав хоббі – гру на гітарі, жити не міг без свого песика-лабрадора Бакса і дуже любив коли його балували бабуся з дідусем. Загалом, ми були просто собі сім‘єю, як і мільйони людей в Україні – кохали…мріяли…будували…
Але в одну мить наш світ був перевернутий і все, що ми любили знищено… Дякую кожного дня Богу, тільки за те, що зберіг нам всім здоров‘я й життя. 24 лютого, як і кожен українець, я не прокинулася зі звичних слів: «Доброго ранку, кохана», це були інші страшні і незрозумілі слова: «Вставай, війна почалася…» Вибухи з аеропорту було добре чути біля нашого будинку, але надія, що все минеться швидко, що це ж 21 століття, не давала повірити у страшну реальність… Мій будинок побудований, ще за старим зразком і має потужний підвал з бетону, тобто, як бункер, тому сумніву не було де ховатися. Моя родина, а також всі охочі сусіди розмістилися у нас у підвалі. Там працювало радіо, де чітко сказали: «Залишайтеся вдома, цивільну інфраструктуру чіпати не будуть» І ми вірили, вірили, що от вже в понеділок підемо на роботу та в школу, але… Підвал був для нас прихистком від вибухів до вибухів, так ми протрималися добу, таку довгу добу, якої у мене в житті ніколи не було, здавалося, що у ній не 24 години, а цілий рік…
25 лютого вранці, ми піднялися до будинку, хотіли поїсти. Я наказала сину сидіти на дивані і чекати поки я щось приготую, верхній одяг і взуття вже ніхто не знімав. І тут пролунав потужний вибух, був підірваний міст через річку Ірпінь, а наш будинок зовсім поруч з мостом. Від вибуху вибило всі вікна і скло полетіло на сина і на мене, бо я стояла біля вікна, захистив верхній одяг, який був порізаний склом… Шок від вибуху та реальності на хвилину відключив мозок… і тут я відчула, як мене беруть за комір, це був мій чоловік, який намагався нас з сином покласти на підлогу, він щось кричав мені, але згадати не можу…здається, що я навіть і нічого не чула, в голові дзвеніло… Світло зникло…Ми знову застрибнули до підвалу… Просиділи там ще кілька годин… У сина був шок, він плакав і благав поїхати звідси, ні на що більше не реагував. Ми з чоловіком почали дзвонити знайомим, питати де вони, куди прямують, у кого є якісь родичі, які можуть надати прихисток. І мирішили їхати… Батьки категорично відмовились, сказали, що не покинуть будинок, який будували 15 років… вмовляти часу не було, знайомі хлопці з ЗСУ, сказали, що все на окупованій частині Гостомеля ставлять установки типу Град…
Нічого не взявши, крім заощаджень, документів і пари змінної білизни, бо їхали з впевненістю, що ми всього на 3 дні, хто ж знав, що ми на 3 місяці, ми вирушили у дорогу на Черкаську область. Один знайомий домовився з сусідкою, щоб вона нас прихистила. Старенька пані була самотньою з купою котиків, які мали туалет в тій кімнатці де нас поклали спати, тому запах аміаку і нестерпний сморід всю ніч виїдав нам очі, було дуже холодно і ми спали в одязі, але це було однозначно краще ніж вдома з вибухами і тваринним страхом всередині, тут було тихо… Наступного дня, мій чоловік домовився щоб нас прийняла сім‘я на іншому кінці села. Це неймовірні люди – Сашко і Таня, маючи маленьку хатинку, трьох діток та живучи дуже скромно, вони погодилися прийняти людей, яких вжитті не бачили. Я ніколи не забуду, як я брудна і змучена зайшла до ванної, вперше за 3 дні, і Таня дала мені новенький рушничок і спіднє ще з етикеточками, яке очевидно купувала для себе, але ось так просто віддала…сльози навернулися мені на очі… Прожили ми у Саши з Танею цілих півтора місяця і стали дуже рідними. Але згодом знайшли у цьому ж селі будиночок, хоч старенький, але затишний, куди переїхали. Мої батьки, пробули під обстрілами ще 10 днів і теж виїхали до маминих родичів під Кагарлик.
У кінці березня, ми отримали відео з нашої вулиці, сумнівів не лишилося… ми тепер безхатьки… Я дуже хотіла на власні очі все побачити, жевріла надія, що може хоч, щось залишилось…хоч щось. Нам вдалося заїхати до Гостомеля 13 квітня… і так… ми залишились без нічого… Побачивши збитки, які принесла моїй сім’ї клята війна, я була в розпачі…зруйнований бізнес чоловіка, повністю спалено тільки куплений новенький бус, моє авто перетворено на друшляк, а будинок з усіма важливими та дорогими серцю речами повністю зруйновано. Але, що я точно завжди пам’ятатиму так це те, що мій дім – будинок герой! Який до останнього захищав наших солдат при обороні Києва. Нажаль у його стінах вже ніколи не лунатиме дитячий сміх, я вже ніколи не помилуюся перед дзеркалом в улюблених сукнях, не побачу своїх дитячих фото, не відкрию весільного альбому, не відчую запаху своєї подушки, не помилуюся своєю колекцією порцелянових ляльок та своїми орхідеями на вікні і ще багато таких НЕ… але згадуватиму свій дім, як фортецю для наших захисників! Слава Україні!”
